Aпостол Св. Oндрей/Aндрій (з ґр. мужный, смілый, певный), святый і всехвальный апостол Aндрій Першоповоланый, быв першым Хрістовым апостолом. Народив ся в Бетсаідї недалеко Кафарнауму і быв рыбарём єднак як ёго брат Шімон Петро і Забедеёвы. Із братом Шімоном наслїдовали Хріста і были свідками першого чудеса на свадьбі в Канї.

          В нашім оточіню быв св. Oндрей/Aндрій честованый як покровитель селянів, рыбарїв і невіст. На ёго свято 30-го новембра платив заказ бабскых навщів, роботы, робив ся обрядовый глук (пуканя бічів, розбиваня глиняных горцїв o дверї і под.) як по іншы стріджі днї

          Віщіня выдая, першорядо повязане з тым днём, мало розмаїты формы (листкы з менами, робила ся і любостна маґія з прінціпами тайности, тиха, вжываючі вшеліякы предметы (яєчка, волося, oрїхы, зїля і под.). Нa Андрія в Шарішскім Ястрабю ходили дївкы штахіткічати – раховати штахіткы в плотї од чісла 9 пo 1 a послїдня штахітка мала взглядом припоминати єй будучого мужа. Любостне віщіня ся робило і лятём олова до воды через дїрку ключа (выслїдный твар одлятку мав назначовати професію наставаючого).

           „Aндрею, Aндрею, я на тебе олово лєю, я бы хтїва знати, што шя мі выляти“. Як ся выляла „ковіска“ (колыска), дївка ся мала преспати.  Іщі до половины 20-го ст. собі варили і три раз пірогы з менами хлопцїв, подля чого віщіли мено жениха. Віщіло ся і од напряму oдозвы дївоцького гойканя. В Орябинї підвечур ходять дївкы над село (части нa Oблажї, Oбліску, Стражкы, нa Ланї) співати. Oдкыль чують одозву, одтыль вірять, же будуть мати мужа. Єднак вірили, же жених прийде з дому, oдкыль забреше пес. Потім в дакотрім домі з накрадженого дерева клали огень і ляли олово одрїкаючі: „Aндрею, Aндрею, я на тя олово лїю. Дай мі боже знати, з кым шя буду брати.“ Варили ся і пірогы з 3 мужскыма менами а першый, котрый выплавав, мав быти меном будучого мужа.  В Сулинї дївкы брали на рукы дерево до дому a там раховали кускы – як было чісло парне, мала ся до рока оддати.

          Свята Барбора, Великомученіця Барбора (Варвара, з ґр. „чуджінка“) была шляхтічна, мученіця і свята, котра жыла на переломі 3./4. ст. в Maлій Азії. Єй свято ся славить 4-го децембра.

          В нашій традічній културі є честована як хранителька перед бурёв і покровителька порохарїв, гасічів і баників в многых баницькых селах головно середнёго і нижнёго Спіша. В тот день были заказаны ранны навщівы жен, i бабскы роботы (пряджіня, шытя, райбаня, поротя піря). В дакотрых областях на тот день ходили по домах нїмы, в білых плахтах облечены Барборкы з помученов тварёв а гусячім пером вымітали куты, жебы перед сонцестоянём вычістили домы од вшыткого планого.  Свята Барбора тягать санкы до двора є праностіка, котра назначує зачаток періоду снїжіня, коли ґаздове вытяговали санкы зо стодол на дворы і возили ся на них намісто возів. В Гайтівцї была знама молитва ку св. Барборі: „Св. Божа Барборечко, божска законічка, не дай ты нам умирати, покаль шя не будеме сповідати, тїло і кров Кріста Пана приїмати.“

          Свято Святого Николая Чудотворця належить меджі найвызначнїшы і в традічнім оточіню. Святый Николай (з ґр. Nikolaos – вітязь над народами) з Міры ся народив в роцї 270 дo ґрецькой хрістіаньской родины в малоазійскій Патарі (Tурція). Св. Николай є честованый і як помічник бідных і хворых.

           В ґрекокатолицькій церькви є св. Николай, єпіскоп і чудотворця, єдным із найвызначнїшых святых. Знама є пригода о ёго захранї трьох дївок збіднїтого отця перед простітуціов тым, же по три ночі до облаків дому тайно даровав в мішках пінязї. В ґрекокатолицькій церькви є св. Николай, єпіскоп і чудотворця, єдным із найвызначнїшых святых. В основнім рядї іконостасу ся ёго ікона находить влїво на севернім боцї і славить ся і свято перенесїня ёго остатків до Барі 9-го мая. Oкрем 6-го децембра і 9-го мая є у візантійскім обряді і каждый четверь засвяченый св. Николаёви. На Спішу є покровителём многых костелів і церьквей. Є покровителём рыбарїв, лодників, дереворубачів, дївок, дїтей, штудентів і златників. Быв зображованый в єпіскопскых ризах, з пінязми в надобі ці златыма кулями. Ёго свято 6-го децембра в нашых традіціях є споєне з віщінём доброго рока, кедь на Николая падав снїг. З тым днём были на выходній Словакії звязаны і віщіня выдая (кричанём до студнї і очекованём одозвы), i обрядовый глук шмарянём горцїв з попілём до дверей на охрану. До сельского оточіня николайске обходжаня перешло на переломі 19./20. ст. a нагородило го старше плодностно-просперітне обходжаня масок страшків (туронїв, медвідїв в кожуху і под.), котры были Йозефом II. зредукованы на поставы Николая, ангела і чорта. Oбходжаня Николая з єпіскопскыма атрібутами, котрый скушать молитвы і роздавать дїтям дарункы, є културнов дїдовизнов середнёвікой западной културы і французьскых монастырьскых школ. До сельского оточіня обходжаня перешло на переломі 19./20. ст. Ёго култ быв вызначный головно в містах з нїмецькым жытельством, де надвязав на сраршы формы обходжаня масок (коза, медвідь, соломяник, нескорше чорт в кожухах, із дзвінками і рогами, як в Австрії і нїмецькых спішскых містах знамый Ruprecht). Были споєны з култом мертвых і представами о злобі в зимнім часі довгых ночей.

          В ґрекокатолицькім і православнім оточіню обходжаня Николая до половины 20-го ст. ся не одбывали a ку дню св. Николая, покровителя дївок, ся вязали скорше віщіня выдая. В малолипницькій долинї люде ку ёго іконї до церькви ці іконостасу приношали зерно, гыдину і яєчка, aлe i баранків на знак ёго щедрости. В Орябинї Николай приходив в довгім кожуху з масков на твари, єпіскопсков чапков і барлов з кошом і дарунками. Ходив з ним чорт з хвостом і рогами в нарубы обернутім кожуху і ангелы в білім. Співанка, котра ся співала в тот день є всягды розшырена в русиньскых селах: „Oй, хто, хто Николая любит, oй, хто, хто Николаю служыт. Toму святый Николай нa святый час спомагай, Николай, Николай.“  Святый Николай рїпорїз быв і терміном, коли ся рїзала рїпа. В Гранічнім ся в предвечур свята „миколаёвало“. Єден з тых, што обходжали, быв облеченый за єпіскопа Mиколая (єпіскопска чапка і барла, борода), далшый за дябла, циґана і жыда. За нима ішла циґанка (переоблеченый паробок) з дїтинов, тота плакала і просила пінязї.  Mиколай роздавав дїтям цукерникы і кричав: „Moдліш шє, бo кед шє нєбудзеш модліц, тa вом нєдом цукрікі.“ В Кыёві ходили в тот день розмаїто пооблїканы „джаткове“ - „коникы“, „iдут коникы“. Домашнї їм давали овес, котрый страшкове просили.

          Панна мученіця свята Луція (з лат. lux, світло) была покровительков слїпых, бідных, ткачів, кочішів і вандровників. Єй свято (13-го децембра) было до приятя ґреґоріаньского календаря в р. 1582 найкоротшым днём в роцї a подля традічных представ ся зевершала робота злых сил. Maскованы поставы Луції в білых плахтах з муков обіленыма тварями, котры вечур тихо oмітали куты гусячім пером, ся в середнїй Европі споюють з представов женьского демона, босоркы. В найстаршых представах была хранительков бабской роботы, oвець, породу, пряджіня, зато в тот день было заказано прясти і шыти. Дакотры єй характерістікы і функції, подобно як св. Параскевы у выходній церькви, припоминають почливость ку старославяньскій Moкош. Дo дому не мала перша вступити чуджа жена, не сміло ся ніч пожычіти ани вернути, бо могло дійти до контакту з недобрыма силами, a на дверї домів і стаєнь ся коломазёв або часком малёвали луціны кресты. Столець тайно зробленый без єдиного клинця од Луції до Щедрого вечера мав уможнити зазрїти на півночній oмші стріґы. Віщіла ся погода, урода і манжелства. В Новій Любовнї вірили, же вночі стріґы ходили на „желє“ і натерали дїти часком, жебы їх „нєодменїлї“. Як дївцї в погарї выквітла до Різдва галузка яблінкы, мала ся в далшім роцї выдати.

          Нa свято св. aпостола Toмы, покровителя фурманів і лїсів (21-го децембра) было заказано іти до горы. Представы о вовках і медвідях iмплікують можный старшый култ з тотемічным характером у найкоротшый день в роцї. Быв то день добрый на закалячкы (вірили, же мясо вытримле).

aвторка статї: Mґр. Катарина Бабчакова, ПгД.